До 1030-річчя хрещення Київської Русі-України: "Пропагандистська війна проти отримання Україною Томосу"
День хрещення Київської Русі православні українці відзначають 28 липня
у день пам’яті великого князя Володимира.
Цей день став державним святом
у 2008 році, коли третій президент України Віктор Ющенко підписав указ Про
День хрещення Київської Русі-України.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2017 р.
№ 800-р затверджено «ПЛАН заходів з підготовки та відзначення 1030-річчя
хрещення Київської Русі — України».
У Запорізькій області розпорядженням голови ОДА від 21.09.2017 №502
прийнято регіональний план заходів.
Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох
століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками
містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно
знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить
апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій
Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де
тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював
християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є
свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги
солунських братів Кирила і Мефодія.
Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель
у VІ-VІІ ст. пов'язують з геополітичними інтересами до них візантійських
імператорів. Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При
археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для
відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави
стверджувати, що вже тоді там жили християни. Певний вплив на цей процес
справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми
християнізованими сусідами.
Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А те, що на могилі
Аскольда було поставлено церкву, теж свідчить, що він був християнином.
Стверджують, що хрестився він у 860 р. Тоді в списку Константинопольського
патріархату з'явилася ще одна єпархія - Руська. Значилася вона під номером 61.
Очевидно, вона опікувалася християнізованим населенням слов'янського світу.
Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала
вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у
Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого
державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно
(найправдоподібніше - у Києві, у 955 р.) приймає хрещення. . Проте заходи
Ольги не дали бажаних наслідків. Діяльність Ольги не знаходила підтримки і
розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на
вмовляння матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини
Ярополк і Олег, ймовірно, вже були християнами.
Продовжити справу своєї бабусі - хрестити Київську Русь і проголосити
християнство державною релігією - зміг лише князь Володимир Великий.
Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти,
Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці
старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів –
Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але трохи згодом Володимир,
переконавшись, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра,
вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.
Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у
Візантійській імперії. У другій половині 80-х рр. Х ст. вибухає вкрай
небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою
і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився
імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про
військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії,
продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти
імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира
свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При
цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним
візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю
угоду.
Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р.
великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в
Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною
повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру. Хрещення киян, за
літописом, відбувалося на р.Почайні, притоці Дніпра.
Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною
релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними
шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей
процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі
поганського культу - "волхви", вплив яких на південних землях Руси був
незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони
підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських
священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри,
переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).
Для унормування церковного життя у своїй державі Володимир видав
Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права
духовенства. Таким чином Володимир намагався дати структурне оформлення
нової релігії, подібне до візантійського. На чолі церкви стояв київський
митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі
церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями,
селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство. Першим
митрополитом, про якого існує згадка в писаних джерелах, був грек Теотемпт.
З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир
закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом і в інших містах.
19 квітня, депутати Верховної Ради підтримали звернення президента
України Петра Порошенка до Вселенського Патріарха з проханням надати
Томос про автокефалію православної Церкви в Україні. За про голосували
268 депутатів (постанова ВРУ № 8284 від 18.04.2018).
«Автокефалію дають не стільки конкретній Церкві, скільки країні», -
наголосив Президент. «Саме тому, українська держава і бере участь у цьому
процесі».
Серед зовнішніх факторів, що протидіють отриманню православними
українцями Томосу від Константинопольського патріарха, домінує російський
чинник . Він складається із релігійної та світської складових (поділ на які,
правда, в нинішній Росії є умовним).
На зовнішній арені Москва продовжує протистояти визнанню української
автокефалії, активно залучаючи не тільки кліриків Російської ПЦ, а й свій
дипломатичний корпус. Особливо це помітно у країнах, де є православні
автокефальні церкви . Йдеться про спроби переконати місцевий релігійний і
світський (передусім – політичний) істеблішмент у недоцільності та майбутніх
загрозах такого розвитку подій. Різними способами стимулюються посадові
особи, в т.ч. й авторитетні церковні ієрархи, для впливу на процес з метою не
допущення визнання української православної автокефалії.
Які наративи використовує російська пропаганда у протидії отриманню
Томосу про автокефалію Української Помісної Православної Церкви і чому її
тези є фальшивими? Про це далі.
Теза 1: Помісність православ'я в Україні викличе Розкол у світовому
православ’ї, який може зрівнятись тільки з поділом між Сходом і Заходом у
1054 році. Якщо таке трапиться, православна єдність буде похована.
Чому це не так:
- не погодження Московської патріархії з наданням
Константинопольським патріархатом автокефалії Українській ПЦ не призведе
до розколу у світовому православ’ї, оскільки такі дії Вселенського патріарха є
канонічними і загальноприйнятими. За цим же принципом отримували
автокефалію всі Помісні ПЦ (окрім чотирьох Східних патріархатів), в т.ч. й сам
Московський патріархат. Тому можливий крок Москви щодо припинення
офіційних відносин (євхаристійного спілкування) із Константинопольським
патріархатом об’єктивно отримає з боку практично всіх Помісних
православних Церков негативну або нейтральну оцінку.
- Московський патріархат самопроголосив свою автокефалію у 1448 році
і домагався її визнання 141 рік (до 1589 року). Тому намагання московських
кліриків та дипломатів звинуватити українських православних віруючих у
самопроголошенні автокефалії та намаганні отримати її визнання, є проявом
політики подвійних стандартів, яку Москва широко використовує у своїх
оціночних судженнях та офіційних заявах.
- Московська патріархія протягом свого існування неодноразово
вдавалась до дій, що призводили та порушення церковних канонів і
загальноприйнятих у православ'ї норм. Зокрема:
а) неканонічна узурпація (порушення визначених у грамоті Вселенського
патріарха умов) Московським патріархатом Київської православної митрополії
у 1686 році;
б) одноосібне надання Московським патріархатом автокефалії
«Православній церкві в Америці» у 1970 р. (визнане деякими Церквами із країн
т.зв. «соціалістичного табору» – Болгарською, Грузинською, Польською,
Чеських земель і Словаччини). Константинопольський патріархат та більшість
помісних православних Церков не визнали цю автокефалію;
в) неодноразові погрози Москви розірвати відносини із
Константинополем у 90-ті роки ХХ ст. з причин надання автономії у складі
Вселенського патріархату православним церквам Фінляндії, УПЦ в США і
УПЦ в Канаді. У кінцевому підсумку ці погрози не були реалізовані та
призвели до репутаційних втрат Московської патріархії. Лише під час
«естонської православної кризи», у лютому 1996 р. було розірвано євхаристійне
спілкування між Московським та Константинопольським патріархатами. Проте
вже у травні цього ж року воно було відновлене завдяки погодженню сторін
створити на території цієї країни дві православні юрисдикції.
Теза 2. Надання Томосу призведе до подальшого розколу православної
Церкви в Україні, оскільки УПЦ КП і УАПЦ вважаються «неканонічними»
Чому це не так:
- надання Томосу, навпаки, спрямоване на усунення («уврачування»)
розколу в українському православ’ї шляхом становлення автокефальної
Помісної Православної Церкви в Україні, до якої на добровільних засадах
увійдуть православні ієрархи, а також духовенство і миряни всіх православних
юрисдикцій, які існують в Україні.
- Після отримання Томосу в Україні не буде «не канонічних» віруючих. А
тому нинішнє «роз’єднання» православних віруючих природнім чином зникне.
Страхи Московської патріархії пов’язані зовсім з іншим – із можливим виходом
із цієї Церкви значної частини українських віруючих.
- Прогнозування поглиблення «розколу» (з богословської точки зору
щодо ситуації в Україні правильніше говорити про роз’єднання, оскільки
ні УПЦ КП , ні УАПЦ не порушують канони і не створили нового віровчення)
та блокування і підрив діалогу в українському православ’ї між УПЦ КП з
«неканонічними» УПЦ КП і УАПЦ є надуманими. Йдеться швидше про
намагання маніпулювати цим «діалогом».
Про це яскраво свідчать події 2017 року, коли звернення УПЦ КП до
Московської патріархії з відповідними пропозиціями про відновлення єдності
стало приводом для чергової пропагандистської кампанії Кремля. І це лише
одне із свідчень того, що Кремль використовує свою православну Церкву в
якості інструмента зовнішньої політики держави і просування за допомогою
«політичного православ’я» концепції «руского міра». Кінцевою метою таких
дій є забезпечення російського впливу і навіть домінування у пострадянських
державах.
: Теза 3. Направлення до Константинопольського патріарха
Варфоломія звернення від церковних і політичних інституцій України з
проханням про надання автокефалії є втручанням Української Держави у
справи Церкви, оскільки ці звернення не були погоджені з Московською
патріархією. Про це не був поінформований ані патріарх Кіріл, ані
митрополит київський і Всієї України Онуфрій.
Чому це не так:
- Звернення Президента України до Константинопольського патріарха та
прийняття Верховною Радою України відповідної Постанови не є втручанням у
справи Церкви, оскільки йдеться про виконання Главою держави та народними
депутатами своїх конституційних обов’язків та положень Закону України «Про
свободу совісті та релігійні організації».
- Українські політичні, церковні та громадські діячі не зобов’язані
запитувати будь-яких дозволів у будь-яких представників інших країн,
інституцій чи громадських організацій. Доцільність направлення звернень та
формування відносин із закордонними політичним і релігійним центрами,
громадськими організаціями, фінансовими і діловими колами визначається
самостійно. Згідно зі ст. 5 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», «в
Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить
виключно до відання України».
- Верховна Рада та Президент України мають відповідні повноваження
(згідно з Конституцією та чинним законодавством) виступати від імені держави
та українського народу та забезпечувати дотримання прав і свобод громадян
України. Згідно зі ст. 30 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»,
Українська Держава має забезпечити «сприяння участі релігійних організацій у
міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними
релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями». Всі
зареєстровані релігійні організації є абсолютно рівноправні, а тому їм мають
бути забезпечені відповідні умови для вільного сповідування релігійних
переконань, включно із згаданою взаємодією із закордонними центрами і
релігійними організаціями.
- Влада не може обмежувати права і свободи частини громадян України
шляхом створення привілеїв для окремих політичних чи релігійних інституцій.
Тому сам факт направлення звернення до Вселенського Патріарха щодо
надання Томосу про автокефалію свідчить про намагання забезпечити баланс
інтересів всіх зацікавлених православних юрисдикцій та не допущення
створення передумов для формування привілеїв для будь-якої із них.
- Президент України провів особисту зустріч з главою УПЦ МП
митрополитом Онуфрієм 18 квітня 2018 року, в ході якої очільника УПЦ МП
було проінформовано про результати переговорів зі Вселенським Патріархом
Варфоломієм та членами Константинопольського Синоду.
Теза 4. Питання проголошення нових автокефалій розглядалось в
рамках підготовки Святого і Великого Собору Православної Церкви. Усі
Помісні Православні Церкви дійшли згоди щодо процедури та встановлення
порядку, відповідно до якого законним вважатиметься процес із
залученням: кіріархальної церкви (церкви-матері) – РПЦ як ініціатора
надання автокефалії своїй частині; Константинопольського Патріарха як
координатора у знаходженні консенсусу між Помісними Церквами; усіх
автокефальних Православних Церков. Без узгодженої волі вказаних трьох
сторін надання автокефалії є неможливим, Російська ПЦ встигла узгодити
всі аспекти, окрім технічних, а саме протокольних питань, таких як
порядок проходження підписів. В іншому всі були згодні.
Чому це не так:
- Окрім Московського патріархату, Російська ПЦ ніким і ніколи не
визнавалася Церквою-Матір’ю для Київської православної митрополії (нині -
православних юрисдикцій на теренах України).
- Вселенська патріархія завжди виходила та виходить із того факту, що
єдиною для України від Хрещення Київської Русі у 988 р. до цього часу була та
залишається Константинопольська Церква-Мати.
- Вселенським Патріархатом у Патріаршому і Синодальному «Томосі про
визнання Автокефалії Святої Православної Церкви у Польщі» від 13.11.1924
підтверджено порушення Москвою церковних канонів. А саме:«…відчуження
від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних
Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з
самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними
приписами. Також не дотримано того, про що було спільно заявлено щодо
повної церковної самодостатності Київського митрополита, який носив
титул екзарха Вселенського Престолу…».
- Вселенським Патріархатом у «Томосі про визнання Автокефалії Святої
Православної Церкви у Польщі» чітко визначена позиція щодо права
суверенних держав на автокефальну церкву:«Устрій церковних справ повинен
слідувати політичним і публічним прообразам» (канон 17 IV Вселенського
Собору; канон 38 VI Вселенського Собору), … «Церковні права, особливо
стосовно меж, мають змінюватися згідно із політичним та
адміністративним територіальним суверенітетом».
- Питання «щодо способу проголошення автокефалії» було знято із
розгляду Всеправославного Собору (відбувся у червні 2016 р. на о.Крит) як
конфліктне і таке, з якого не було досягнуто консенсусу саме через позицію
Московської патріархії, яка разом із Болгарською, Антіохійською і
Грузинською православними Церквами фактично бойкотували Собор. Під час
обговорення питання на Передсоборних нарадах, представники Московської
патріархії заперечували право Вселенського патріарха одноосібно надавати
автокефалію православним Церквам та запропонували передбачити процедури
формування звернення від Церкви, яка хоче отримати автокефалію, та
отримання відповідної згоди. Вселенський патріарх вимушено погодився на ці
та деякі інші «пропозиції» (наприклад, право підпису, але не затвердження (!)
Томосу всіма предстоятелями Помісних православних Церков тощо). Проте
подальший розгляд і винесення питання на Всеправославний Собор у 2016 р.
було заблоковане і унеможливлене виключно через позицію Москви.
- Константинопольський патріархат виходить із того, що через не
досягнення консенсусу і не розгляд на Всеправославному Соборі, право і спосіб
надання автокефалії залишається незмінним. Тому всі погоджені компроміси
вважаються такими, що не були досягнутими через відсутність остаточної
згоди.
- Через відсутність конструктивної позиції (ігнорування Святого і
Великого Собору Православної Церкви) та наполягання на не принципових
технічних питаннях, що призвело до зупинки процесу погодження Церквами,
Московська патріархія фактично втратила можливість блокувати надання
Вселенським патріархом автокефалії будь-якій Церкві, включно із наданням
Томосу Українській Православній Церкві.
- Після усіх заяв про не визнання напрацювань і рішень Святого і
Великого Собору Православної Церкви, нинішні намагання Москви
інтерпретувати на свою користь результати Передсоборних нарад є цинічними і
нікчемними.
оТеза 5. Процес проголошення української автокефалії ініційований не
тільки без згоди кіріархальної церкви – Російської ПЦ, але навіть в обхід
«канонічної» УПЦ МП. Замість цього, доля православ’я в Україні
вирішується «розкольниками», державною владою і депутатами
українського Парламенту, багато з яких є уніатами або представниками
інших релігій і конфесій. І взагалі, отримання Томосу може стати
початком переходу православних українців в унію.
Чому це не так:
- В УПЦ МП ніколи не викликало сумніву, що автокефалія повинна бути
отримана/визнана. У листопаді 1991 р. у Києво-Печерській Лаврі відбувся
Помісний Собор УПЦ МП. У «Визначенні Собору УПЦ з питання повної
самостійності УПЦ» було сказано, що проголошення незалежності Української
Держави вимагає від Церкви нового статусу. І таким статусом повинна бути
повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія. Дарування автокефалії
сприятиме укріпленню єдності православ’я в Україні, слугуватиме згуртуванню
громадян усіх національностей, які проживають в Україні, і тим самим
робитиме внесок в укріплення єдності всього українського народу.
- Навіть учасники скандального (скликаного із порушенням діючого
Статуту УПЦ МП) Архієрейського Собору, який відбувся у м.Харкові 27
травня 1992 р., у своєму листі до тодішнього Президента України Л.Кравчука
писали, що вони одностайно «схвалюють і підтримують устремління
Української православної пастви до повної незалежності», і здійснять усі
заходи, щоб вирішити «це життєве питання нашої Церкви».
- Глава «канонічної» УПЦ МП митрополит Київський і всієї України
Онуфрій на зустрічі з президентом України 18 квітня 2018 р. був в повній мірі
поінформований про можливість та умови надання автокефалії Православній
Церкві в Україні.
- УПЦ МП та її ієрархи мають беззаперечне право вільного вибору –
брати участь у створенні Української Помісної ПЦ поряд із представниками
інших православних юрисдикцій, чи зберегти адміністративну єдність та
перебувати у складі Московського патріархату.
- Президент України і Парламент діють у суворій відповідності до
Конституції України та ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації»,
зокрема ст.5 вказаного Закону, згідно з якою, «…в Україні здійснення
державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання
України…».
- Претензії Російської ПЦ та її частини в Україні – УПЦ МП, про
необхідність погодження державними органами із ними дій, є спробою
створення для себе привілейованого становища. А це є порушенням положень
ст. 5 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», згідно з якою«усі релігії,
віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом».
